Портрети та ікони «оживають» на дошках від боєприпасів (фото)

Млинівська мисткиня ділиться своїми «сторінками життя»
Йти за своїм даром, віддаватись творенню прекрасного за допомогою фарб і пензля – то місія талановитої млинівчанки Ніни Августін. Чимало рукотворного дива вийшло з під руки мисткині. От із початком військових дій на Сході держави та приходом сумних звісток про загиблих героїв сьогодення художниця створила серію картин на ящиках із боєприпасів, об’єднаних назвою «Українська Голгофа». На них увіковічнила подвиг та пам’ять воїнів АТО/ ООС. І це не єдині досягнення художниці, які варті уваги краян.
Журналістка Інформаційного порталу Млинова зустрілась із пані Ніною для розкриття сторінок її життя.
– Пригадуючи дитинство, чи було воно було пов’язане з малюванням?
– Дитинство було як у всіх у ті часи. Захоплення малюванням розпочалося ще в 7 класі. Вже тоді я твердо вирішила, що стану художником. Адже наочний приклад мені подавали батьки. До слова, я до цього часу зберігаю малюнки батьків. Мама завжди була на боці мого захоплення, в 6 класі подарувала такий коричневий блокнот на 100 аркушів, а я кожного дня малювала чорною тушшю малюнки. Вже в 70-х роках купила фломастери на 22 кольори й там був білий колір – це запам’яталось на все життя, бо ні в кого не було, а в мене були. А от бабуся по батьковій лінії не підтримувала та була проти такого мого захоплення. Бо вона знала біографії відомих художниць і не бажала мені такої долі, як у них.
– А Ви пам’ятаєте свої перші малюнки?
– Пригадую, бувши ще зовсім малими, ми з братом копіювали малюнки з підручників, листівок, ілюстративних книг. На той час якість звичайнісінького зошита була такою, що на листку можна було малювати акварельними фарбами. Це були 65-66 роки.
– Ваші батьки сприяли розвитку таланту, якщо так, то як?
– Мама мене завезла в Дубно до Бориса Короля. Він був художником і земляком. От пригадую, коли перше увійшла до нього в будинок: від підлоги до стелі все було в картинах – це справило неабияке враження на мене. Він мені надавав різні матеріали й настановляв на працю, щоб вчилась і розвивалась у цьому напрямку.
А ще ходила в школу в Хорупані, бо ми мешкали в Головчицях, але змушена була кинути її там, бо зазнавала на той час переслідувань. А все через релігійні погляди – ходила до церкви. Змушена була перейти в Млинів із подругою Євгенією Троцькою. Ходили до Олександра Панасовича в Будинок піонерів у художню студію. Там навчались одночасно діти із першого по десятий клас, в один день. Паралельно навчалась і в Млинівській ЗОШ № 2 (гімназія), до речі наш випуск був другий. А під час навчання до розвитку мого таланту доклала зусиль класна керівничка Неля Миколаївна Гзило. Вона відпускала мене в студію зі своїх уроків, хотіла, щоб я вчилась мистецтву.
– Після закінчення школи куди пішли «відшліфовувати» свій талант?
– Я мала охоту навчатись. Але так життя сталось, що мама захворіла і вона мене просила, щоб я пішла на роботу. Так я потрапила в Млинівський державний технікум ветеринарної медицини (коледж) на посаду лаборанта-художника. На той час у коледжі працював ще один художник, який навчався в Московському народному університеті мистецтв. І він мені запропонував, щоб і я туди поступила на заочне відділення. Після художньої школи, де був директором Олександр Панасович Довгалюк, мені було просто, бо вже я вміла художньо писати та малювати. Але згодом перейшла в художню районну майстерню, яку відкрили в Млинові. В цій майстерні ми виконували замовлення на цілий район. Згодом перейшли під обласну майстерню, там було важко, але разом з тим і цікаво, бо там організовували різні виставки, освоювали нові техніки роботи. У майстерні я працювала до незалежності України. Вдруге покликали в коледж та музей – там я пропрацювала 24 роки. Став у пригоді талант і досвід, який я здобула в майстерні.
– Пані Ніно, Ви присвятили мистецтву життя – який загалом стаж роботи?
– У мене стаж художника 43 роки. Отримала звання ветерана праці та почесного.
– Що Вас спонукало саме зараз розпочати малювати військових та ікони на ящиках із боєприпасів?
– Розумієте, я пішла на пенсію і почала малювати, що я хочу, те в чому моя душа має потребу. Я стала малювати не на замовлення, а за покликом душі. Розпочала роботу над іконою і поїхала до владики за благословенням, хоча дехто каже:«Навіщо воно тобі? Намалювала – взяла гроші та й все». Я так не можу – хочу по-чесному. Вирішила зробити серію портретів наших хлопців, що полягли на Сході. Подумала, що сім’ї, що втратили близьких, мають мати намальовані портрети своїх рідних, бо малювались щиро і від душі. Бо матеріально я не можу підтримати ні сім’ї, ні військових. Завдяки Любомиру Волошину мій художній задум вдалось втілити в життя, він надав «полотно» для картин. Хочу сказати, що ящики досить складно розібрати й деякі були понівечені. І перше, що я намалювала –  Ісуса Христа в терновому вінку. Адже кожен художник має малювати все.
– Кожен художник має мрію, до якої він іде. Вона у Вас попереду чи її вже реалізували?
– Взагалі я, як художник, реалізувалась, але є мрія – намалювати архітектурні пам’ятки, які зберегли свій первозданний вигляд. Такі плани маю, але ніхто не знає скільки часу кому відведено.
Фото Бібліотеки Млинівської ОТГ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *